[А]
І ніч ночей, і стогін паровозів,
і вороновий стрепіхатий крик.
О як я звик, зібгавши в горлі сльози,
вас наслухати, наслухати звик.
Залізна путь, відьомська путь, катівська,
веде туди, де знявши до зорі
окляклі руки, б’ють поклони низько
тонкоголосі скрушні матері.
А мертвокрилі стугонять стимфали,
напевну провіщаючи біду,
що ослонила біле опахало
і по моєму нишпорить сліду.
* * *
[Б]
І ніч ночей, і стогін паровозів,
котрим грудний мій передує крик.
О як ти звик, ввігнавши в очі сльози,
на рідний навертатися поріг.
Грудних бентег — ані передихнути,
зажеврів жаль моїх старих батьків.
Дай, Боже, сили — віддаль перебути,
об мури не оббивши кулаків.
Ця ніч ночей, як паровоз зітхає,
ані в одному оці сну нема.
Маліє світ, планета сновигає,
і бродить Мефістофель крадькома.
