Ніч осідала і влягалась падолом.
А я горою брався до світів.
Минуле в грудях гупало ковадлом,
ще захід сонця з-за плечей бринів,
ще білі руки сновигали з теміні,
ще зболені ламалися уста.
Уже мені! Уже мені! Уже мені!
Скипілись разом падь і висота.
Тут паверх, паниз, пажиття і паскін,
переступай лискуче лезо меж,
і рідні лиця за порожні маски
тобі здадуться з понадгірних веж.
- Наступний вірш → Василь Стус – Був дощ
- Попередній вірш → Василь Стус – І то була мені досада
(Оцінок ще немає)