Василь Стус – Ніч підійшла і стала за плечима: Вірш

Ніч підійшла і стала за плечима.
А потім — через плечі, через дах
і п’ятиповерхові заборони
на губи і на очі пролилась.
Заторготіла ринва. У вікно
упало кілька синюватих крапель
невпійманих, як ртуть. Брели роки,
рвучи штани по древніх перелазах,
стара Секлета полошила кур,
і ставили добу на капітальний
ремонт. Супутники пускали в космос,
а мій товариш, бог в колгоспних фермах,
на молодих теличок слав бика.
Ніч підійшла. І сходились до хати
старі колгоспники, Петро вертався з клубу,
зальотник визнаний, ганяв цигарку
кутками свого всміхненого рота,
виспівував Марину, наче гімн.
Хазяйська дочка з школи поверталась,
перемивала посуд по вечері,
постіль стелила змореним батькам
і жартувала голосно з Петром.
Заходила електрика у хату
годині о десятій. Репродуктор
стару бабусю часто забавляв,
варили чай, перекидались в карти,
давали відігратись дуракам.
Бог зоотехніки, нагримавши на сторожа,
вертався і провадив про телиць
і про Лисенка, про наступний пленум,
і так заходила в кімнату ніч.
Було так радісно — у затіні села,
забувши клопоти, понад ставком блукати,
качок лякати посеред ставка,
жбурнувши грудкою на тихі плеса.
Було так радісно — ходить на вечорниці
і хизуватись молодістю, часом
полохати закоханих в садку,
полохатись самому — по городах.
Отак спливали роки. Місяці
йшли, як негнуздані лякливі коні,
і кожному настарчиш — і оброть,
і вв’яжеш кожного біля воріт, при плоті.
Одні — спішили, інші йшли ледь-ледь,
а так нагоди хмуритись не мав я.
І от — прислали вчительку в село.
Аж з Києва. Була така красуня,
така фігурна і така лиха,
що не один, на ній зламавши зуби,
подалі до вдовичок утікав.
І от — ми стрілися. Вона — любила річку.
А я любив — її. Звичайно, мовчки.
Вона була незайманою. То
довідався я потім. І не вміла
любитися. І гірко дарувала
свою гірку любов. Але, пізнавши
себе, навчилась скоро все як слід,
і ми любилися, забувши і про річку,
і про обов’язки, узяті на весь рік.