Низька батьківська призьба, де звільгла темнота,
як радо я приніс би туди свої уста,
котрі по тиші спрагли, по матірній руці.
Стремлю напереваги з сльозою на щоці туди, де
на вгороді схололе сонце спить, де здавна серце бродить
— тужно так щемить, бо завелике небо над головою в
нас, де більше аніж треба у Господа прикрас; де тато
клепле косу, де хатній чорногуз, старий, простоволосий,
по дзьоба в землю вгруз…
- Наступний вірш → Василь Стус – Розвиднілось на білому папері
- Попередній вірш → Василь Стус – І все минуло
(Оцінок ще немає)