Василь Стус – О Боже, тиші дай: Вірш

О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!
Ця самоокупація душі,
оця облуда людяності, може,
страшніша за злочинство. Ця жага
самотерзання в вимерлому світі
напівречей-напівлюдей. Цей крик
ізрунтаного сонця — то занадто
нестерпно для людини. Тиші дай,
мій Господи. Зніми з душі бажання
нових чинінь. Дай можновладну смерть
для успокоєння, аби збагнути
оте, що ми збагненням перейшли
(мов гуси, кинуті на воду, вийшли,
не замочивши тіла). Тиші дай:
зупину. Абож — самоповертання
до роздоріж. Значи справжніші межі
між смертю і життям, між днем і ніччю,
між правдою й брехнею. Та найперше —
дай тиші, Господи. Од божевілля
цілющих зілль. А то земля занадто
змістилася з орбіти. Надто дивен
оцей розвій смертельний. Надто сперта
пружина узвичаєних терпінь.
Страшні занадто ці самотороси
почезлих душ. З височини, на кризі
лежить розплатаний орангутанг
глузливо язика солопить, косми
турботливо прочісує в дві лапи
і жде своєї ери. Надто мало
землі для духу. Надто для душі
розкошланої тісно на планеті,
де жити — горбитись (самовивищень
западини). О Боже, тиші дай.
А площина плавучих екзистенцій
нарешті успокоїлася. Море
розтопленого жалю хлюпотить
і нас відстрашує — чеканням довгим
благословенної своєї смерти,
як найпевнішого самозникання
у завше безгріховнім небутті.