О ці новітні демократи
о демагоги словоблудні
народ весь кинули за ґрати
і славлять волю привселюдно.
I
Доба іде. Доба не жде.
І кружеляє світ знекрилений.
Супутники. Новітні гойдалки,
як корби у колодязів.
Ми всі вростаєм в час. І нас
одвіку змушує коріння
Рости до крон і йти в добро
і загубитися між зір.
Ми що? Зсередини світи,
ми тільки іллічеві лампочки,
ми більше вигадані, ми
замовлені од революцій.
Запрограмовані до губ,
запеленговані до пальчиків,
ми коні, зловлені в ласо,
в нас тільки шиї гордо гнуться.
Тріщать світи, тріщать хребти,
пожежно зацвітає розум.
В коричнево-зелений цвіт
убрались голубі степи.
Вже нам, невольникам доби,
цвинтарна тиша гоготить,
і тільки порох з-під копит
серця рятує від корозій.
Доба іде. Доба не жде.
Дикунські ноги, мов колосся,
серед оглохлих роздоріж
проллються полиском багнетів.
В часи татарських лихоліть
отак красунь простоволосих
на крупи клали, як тепер
митців, філософів, поетів.
І ти, мій краю, карий мій,
моя покара достеменна
через літа, через віки,
біжиш, спеленутий вогнем.
Тобі міняє удила
по торжищах благословенних
нова доба. Нова ганьба.
Так ніч за ніччю й день за днем.
IV
О паморозь моя! О паморозь!
Заворожені віки мовчать.
І мовчання біла-біла парость
з погребища. З брезклого куща.
Але паморозь моя, запаморочна!
Випарена діжка знов припала
памороззю, і нема татарника,
і гіркого не поп’єш напару.
А розсипеш із зубами сміх,
зарегочеш, той казав, на кутні.
Паморозі гіркуватий сніг
опада на скроні. Без покути.
V
Сухі кореневища вікові, що біля берега,
у воду звисли, — твої то руки, матінко
моя. Вони були прозорились колись, білень-
кими, як молоде волоття, а потім волоха-
тіли і в лісі збирали глицю, жолуді,
у полі збирали колоски по пізніх стернях,
збирали сльози по очах дітей (сама бо
ти уміла якось мовчати і непомітно
виплакатись)…
Ніби сухі кореневища вікові — моєї
матері старої руки.
Ставки олітнені, огрозені ставки, над
ними падав грім і блискавиці шугали
понад плесами і зорі, і краплі дощові,
немов горох, казились, порощили,
танцювали, а потім хиже сонце увійшло
і витишило світ очей твоїх, старенька
мамо. Ставки олітнені, легкий туман
над ними, із них я все життя, немов
з купелі, виходив теплий, світлий і сум-
ний — були то очі матерні. Вони.
Ти перепілка, що в житах співала, а я
лежав поміж колгоспних кіп, а ти пере-
весло вив’яжуєш і кличеш, сумний, солод-
кий голос подаєш. І вже Василь
іде між косарями, переступає, як малий
ведмедик, сам косу клепле і мантачить
сам… То мати сумно й солодко співає.
Так, руки й очі. Й посмішка скупа.
Ото і все лишилося про згадку. Бо
я вже йду… І от мені про згадку:
лиш руки й очі. Й посмішка скупа.
Ти йшла до мене і ріднили нас вологі
сволоки, шорсткі вервечки і люлька в сизому
вікні пливла. Ти все приходила, немов
з небес, і хліба шмат приносила від зайця.
Ти опускалась білими крильми і сівши
скраю люльки, як голубка, ти воркувала,
а суха калина — над головою, а твоя
рука — над головою, посмішка твоя — над
головою… І хилились крила, хилились
вії і пливли слова.
І так схилившись наді мною, мамо,
схиляючись над іншими дітьми, ти
прибивалась до свого дитинства, бо з
кожним з нас ти порідняла душу.
Й сама між нас дитиною була.
Ти меншала і сохла. Я ж більшав і
зростав. А ти маліла. Так, мамо,
соромно мені було.
Ще й досі бачу я, коли ти часом,
нехай я тільки приїздив додому — і ліг
відпочивати — нишком ти підходила до
мого узголів’я і так таємно, аби я не
бачив, мене потиху гладиш по голівці,
куйовдиш чуба і схилившись низько —
мовчиш, мовчиш. Лише рука блукає.
Про що ти думаєш сама в той час?
А я не сплю. А я тамую сльози. Солодкі
сльози. А вони ідуть, немов допіру білі
сновидіння — з туманами, з дівчатами, із
лісом — бо ти так рідко йшла до сновидінь…
То я тамую сльози і боюсь, аби ти їх
не бачила, аби ти, отак схилившись, думала,
твій син спокійно спить, а біля нього мати.
І він її не бачитиме сліз.
Та я іду вже, мамо. Я іду. І ти прости
мені. Твої дитинства, як зграя голубів,
крильми майнули, — простіть мені, сухі
кореневища і очі літнені. І шкарубка
сльоза.
VIII
Часу не гайте, друзі.
Горілки ж — не чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.
Скінчились мандри. Досить.
І вмерти й жити — раз.
І друга друг припросить
гасити власний сказ.
Нехай горілка ллється.
Розлиєм по чарках.
Підпилий засміється —
злякає костомах.
А вже як жить доволі —
натхненню вийшов час —
тебе зустріне в полі
той друг, що не про нас.
Зустріне по дорозі —
і чорту на ралець,
надію май у бозі,
та в вірний вір свинець.
Скінчилось! Вийшло! Доста,
Сказати б — достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.
Часу не гайте, друзі.
Чи ж випити — чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
IX
Я божеволію. Я збожеволію.
Я чую — ночі не перейду.
Не пережду я свою недолю,
не перебуду свою біду.
Я чую. Чую. Плечима навіть
що ніч, спинившись, не промине.
Неначе ночі не проминають
червонооким баским конем.
Іще чекаю і сподіваюсь.
А тіні мовчки підійшли.
Жалінь немає. Прощень немає.
Тепер твій час настав. Молись.
Не поневажуй життям. Не зраджуй
анініколи. Відколи світ,
ми всі на грані життя виважуєм,
як шлем прощальний йому привіт.
А ти замало любив. Замало
страждав. Замало перемагав.
Тобі замало за шкіру сала
залили. Блиснув томагавк.
І кров на очі. І щиромідна
червона зброя лягла навхрест.
Пройшла. Минулася зненавида,
і ти, розвиднений, воскрес.
