[А]
О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця
зникають намерзи і вже хмеліє гін
дзвінкого дерева — і світ тобі святиться,
і вплав іде вода — і небо до колін.
О скрипки юний злет — навшпиньки підвелося,
зринаючи з зажур, ясне твоє чоло
і гонами гріха струмить твоє волосся,
побрало обрій твій — і в хмари піднесло.
О цей порвійний спів — за днем, за далиною,
за сліпотою сонць, за окраєм бажань.
Тобі окрився край — вергає над тобою
і ластівки тривог, і гуси звістувань.
* * *
[Б]
О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця,
о серце дерева — співуче, наче жаль.
Пливе Софія — і блакитні птиці
летять по вертикалі — із проваль.
По вертикалі — вгору, вгору, вгору
летять і клякнуть, в мертвий вмерзлі мур.
Пірви свій дух — услід, і душу, завше хору
од марних сподівань і визрілих зажур.
Ні, не впадай у біль — до самонарікання.
О, не впадай у біль — його як меч піднось.
Ятріє ватрою розгніване світання
і грається в громи велешанобний хтось.
