О ти як білий білий спалах
мені в опівнічній пітьмі
як білий зойк, як білий плач.
Все, що душа колись кохала —
верни непам’яте настач
ті довгі тягучкі долоні
рамена — білі, аж п’янкі
пітьму народжень і агоній
і губ солодкі пелюстки
повільне в темінь западання
аж зорі бризкають з очей
і настигання, проминання
і знову зустріч — з-за плечей
ти ніби з озера лілея
і чорно вогко гаряче
і тепле літепло спочинку
наближень порухів дерзань
і лотоками струмувань
ти вже пливеш ласкава жінко
у млосний і солодкий чад
самоповернення — утечі
ключиці, щоки, губи, плечі
все йде на тебе невпопад.
Я п’яний тугою твоєю
а потім клус алюр галоп
тебе за власною межею
спіткає. І тоді — потоп.
- Наступний вірш → Василь Стус – Тож не дивуй мені
- Попередній вірш → Василь Стус – Свята бо є, свята єси, скорбото
(Оцінок ще немає)