І обпоїла нас цілюща смерть,
і провела за руку, щоб за краєм
живого існування ми жили,
не відаючи, що нестерпний простір,
переступивши нас, переступив
самого себе — за найдальші межі,
і, втративши себе, утратив нас.
І, живучи в пустелі існування,
не витримавши вічності огрому,
що наломився на охлялу душу,
ми стали рятуватися од світу,
мов од наслання. І гріховні думи
гризуть нас ізсередини. І так
під панцирями вимерлого світу
і вимертвілої душі душа
сховалась, плюскла: поживи під сподом,
коли тороси вікових невір
наломлюються із узвиш. Таємно.
Бо обпоїла нас цілюща смерть.
Як древні вогнища спередвіків,
ми дотліваємо. У невідоме
дорога найдорожча. І по ній
ступай, не знаючи, нащо і прощо,
бо так забута доля прирекла
і призначила і кудись пропала.
І обпоїла нас цілюща смерть.
- Наступний вірш → Василь Стус – На незабудь – дружині
- Попередній вірш → Василь Стус – Така пустеля моря і пісків
(Оцінок ще немає)