Василь Стус – Обридла діалектика душі: Вірш

Обридла діалектика душі
падінь і злетів (але завжди — спадів),
дух звомплений всієї прагне п’яді,
останню п’ядь, живу ще, полиши.
Ця колотнеча віри і зневір,
пропасниця даремного зухвальства,
як тичка псів біжить од тебе паства
докучливих таємних голосів.
Обридла діалектика біди,
чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,
хоч почорніла од волань десниця,
що шле клятьбу на весі й городи.
Набридла діалектика гризот
і небо незворушне теж набридло,
а ти стоїш страпатий, як страшидло,
а проти тебе зоряний комплот.
Страшну крамолу замишляє виш,
а вісь земна гойдається на місці —
лиш криволети дальніх ауспіцій
знакують смерть, що од життя миліш.