Оце збавляння довгих літ життя
на відстані од вітчини і себе,
це кождочасне поривання в смерть,
щоб з неї виринати в знавіснілий
хрипкий чи геть знеголоснілий крик.
Це сновигання проміж власних тіней
з яких лише одна була жива
із правіків, а нині — невпізнанна
(ти з нею розминувся навмання).
Ця рвань віків, посовгнутих, мов ріки
од гирла до джерел, ця колотнеча
надій і спроневіри, криволет
лякливих ауспіцій, що в безгуччі
шершавими крильми прошерхотять
і всядуться на голові — нам стане
за час нових народжень. Марні спроби —
померлих одволодати. Торкнись
гулким перстом до гробового муру,
послухай тьмяну вільглу німоту
всіх накопичених погиб тутешніх
і — витримай, як збайдужілий мрець.
Крізь мене жовті стебла проростуть,
запахне тліном памолодь. Здолай
увесь свій вік стояти на порозі
перед дверей, тобі відкритих навстяж,
а за поріг ноги не занесеш.
- Наступний вірш → Василь Стус – Немов рубін у чорнім адамашку
- Попередній вірш → Василь Стус – Сузір’я знов лаштуються в танець
(Оцінок ще немає)