Оці смереки, що стоять мов трумни
мезолітичних ер, оці берези,
по-справжньому, аж непристойно, чисті,
бо пошукай і віднайдеш у них
сфальшованої крони тихі нашепти,
цей ліс — напередодні дальніх гір —
то все омана, за якою справжній
Ти — схований.
А де? Між сірим небом
і долом, що заграчений дротами
й безперспективністю початих верст.
Снується аристократичний дим —
поволеньки снується — в тихі нашепти
фальшивої березової крони
і високості чорну таємницю,
яку заґрунтували темно-сірою,
з підпалом болю, барвою.
Невже
тут є щось мінене? Щось, що
почавшись,
надумало собі кінець? Щось рідне
для серця, що позбавлене чуття
спорідненості? Щось таке,
що жебоніло в потічку журливім
і упокореному — в палім лісі?
Що то? Лише розмитий образ матері,
що скільки розмивається — то все
стає дорожчим. Ніби порожнеча
матеріалізує наші святощі,
яким нас офіровано до нас.
- Наступний вірш → Василь Стус – Матеріалізація душі
- Попередній вірш → Василь Стус – Неначе дикий степовий румак
(Оцінок ще немає)