Василь Стус – Оці жовті будинки: Вірш

Оці жовті будинки
оці вікна
з захованими в глибині душами
оці душі
заховані між ребер
оці очі
закриті, як вікна, шторами —
Це все незглибиме
Все — неминуще
Це все — коли б тільки тобі захотілося —
може стати твоїм.
О, ці жовті будинки
Ці жовтіючі листя на деревах
Цей пожовклий, але по-старечому прозорий Київ
Цей жовтий світ —
ніби паска, щиро вимащена золотим яєчком
Цей жовтий світ —
він добрий, як бджолиний віск
він пахучий, як казка
Біля цих жовтих будинків
Блукаючи наодинці — один між всіх —
один блукаючи і розтаючи між зустрічних —
Я марив тим,
що знайду пристойну роботу,
житиму в Києві
щодня зустрічатимуся з Дніпром.
І от — несподівано —
Раптово, немов світання,
виринув інший світ,
домашній, млиново-духий
і збережений пам’яттю натюрморт —
татом зроблений стіл,
кривий на одну ніжку,
а на столі чотири руки —
мамині й тата.
Чотири руки,
Важкі і гулкі, як плуги.
Чотири руки
Вибродилі на добрі на вітрі,
вимоклі на дощах,
випечені на сонці,
висушені на вітрі —
різьблені й перерізьблені.
Чотири батьківські руки на столі
і висвітлені стінами лиця —
літеплені материнські очі,
насуплені добрі батьківські очі
і зморшки — шорсткі й карбовані —
над столом. Стікають.
Жовті будинки!
Я не лишуся біля вас.
Чуєте — я не лишусь.
Я не шукатиму роботи,
щодня не зустрічатимуся з Дніпром.
Краще поклавши свої долоні —
на старий, збитий батьківський стіл,
дивитися на домашній натюрморт,
тихе життя неговірких долоней.
Жовті будинки!
Я не лишуся біля вас.
Ваші вікна
Зашторені і оглохлі,
Запнуті фіранками до підборідь —
Як старі жінки ховаються, ніби равлик у сутінь.
Ваші вікна
мені нагадали край
і рідну хату
і старенький батьківський стіл,
і чотири сумні руки.
Ніби кожна — одна, самотня,
Ніби кожна — така самотня,
от як мої старенькі
мама і тато.