Омиті потойбічною водою
у сяйві тамземних просвітлих весен
отужені і виструнчені в смерті
у білій білоті недосягання
вони стоять в короні сніговій.
І світ великий — за малою тінню
миттєвих розминань — посиротіє
од холоду розлуки і од стужі
і од одвічних незнищенних царств.
Узорені, роздумані, прозорі —
вони — одне високе чудування —
недоторканна є оця зчужілість
і всепрозріння добрих всеочей.
Мені за березневі є дари
оця богорожденна стала святість,
оце світання полохких світань
світів жертовних, що мене запалюють
всенепогасним і ламким як крик
огнем співучих надторосів-криг.
- Наступний вірш → Василь Стус – І що тобі високе небо
- Попередній вірш → Василь Стус – Доба щаслива – щоб ти здохла
(Оцінок ще немає)