Василь Стус – І ось він, сон – вістун лихої правди: Вірш

І ось він, сон — вістун лихої правди:
мій давній друже, здибавшися знову,
обоє збоку себе і світів,
не знаємо, за що і зачепитись,
аби життя пізнати хоч на смак.
Глухе склепіння паркового кону,
де ні акторів, ані глядачів,
де тиша, і туман, і та безвихідь,
якої не обійдеш і за вік.
Згубившись між порожніми стільцями,
ми вижидаємо, коли чекання
бодай із себе витворить сценарій,
на безнадії ведений сюжет.
Та кін порожній. Тільки ходить вітер
поміж стільців, ворушить пале листя,
папір із-під морозива, газету
і перетрухлі клаптики надій.
Отак сиди і жди — і збоку себе,
і збоку світу, доки німуватиме
оце осіннє вихололе небо,
в якому ані сонця, ні зірок.
Ти ще всміхаєшся. І невеселі
пускаєш жарти, а заморосило —
і вже не всидіти і не діждати
страшного і жаданого кінця.
Бо втрачене саме ждання, що чезне
в цій порожнечі світової тиші.
Так, ухопившись обома руками
за себе, ми вглядаємось у смерть.
Така невідворотна і видюща,
вона осклілим оком подивляє
дві поторочі, що своєю вірою
вельможний порушають супокій.
Народжений, щоб стати за офіру
оцій недовідомості смеркальній,
ти знаєш : дійова особа — серце
в цій героїчній драмі без кінця.
Супроти нього — таємничий всесвіт,
що стугонить останнім стукотінням.
Змертвілим товщам тверді многоликої
здається: смерть запрагла воскресінь.
Тож — наслухай себе — а порожнеча
усесвіту, заслухана в останній
спізнілий рух єства, вже вижидає
фіналу, як затихне довкруги
все, що наважилось проіснувати
опісля себе. Самовигоряння
йому незвичне. Віра ж бо триває
останніми жаринами жалів.