І ось вона, оця глуха душа,
вовтузиться, займається, шукає
собі глухого закута — протятись
світанно-шарим мерехтом, прониже
її худе рентгенівське проміння
і зобов’яже. Вижди і збагни.
Заліг, мов пес, незнаний шарий обрій,
острішком лісу визирає з сутіні,
разком вогнів полискує уздовж
колючої горожі. Стань і вижди,
і розпізнай за голосом бажань
себе самого. Обіруч постали
оба світи — по праву руку — цей
в торосах настовбурчений, колючий,
мов дикий кремінь вікових терпінь,
котрого тільки й можна причаститися,
аби не вмерти. Вижди і збагни.
По ліву руку — древній, аж до ер
самопостання, гоном безберегим,
щовбом смертельним, що наліг на серце
і наслухає втомлене буття —
той древній світ — і радісний і тужний —
непам’яті. О смерте, промежуй
оці життєві кола, відокрем
біду од щастя. Доброму і злому
кажи межу і позначи шляхи
для самовтечі. Висотані жили
за мною тягнуться, мов вервечки.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ти чуєш голоси
- Попередній вірш → Василь Стус – Уже – я рідний паділ розпрокляв
(Оцінок ще немає)