І ось вона, утрата всіх жалів:
ні матері, ні батька, ні дружини.
Долучений до власної руїни
геть душу об уламки обсаднив.
І так живу, мов непотрібний пес,
давно одбіглий власної домівки,
що все собі не віднайде криївки
од спогадів, од сонця, од небес
і од самого себе. Ні жадання,
ні розпачу, ні гніву, ні надій.
Отак: живи — і скній, живи — і скній
і як дійдеш самопереростання,
і як збагнеш: ти власна жертва й кат,
тоді збагнеш і смерть, як припадання
до обрію, як трату всіх утрат.
- Наступний вірш → Василь Стус – Звільнися од чекання
- Попередній вірш → Василь Стус – Усе – як треба
(Оцінок ще немає)