Осліпла порцеляна
захоплених небес.
Ой рано, мамо, рано
розлуки час — не скрес.
Струмує сопок крига —
туман чи дим чи крик —
така вона, кормига,
ця нива довга й вік.
Світанок дня струмує
крізь кригу забуття,
так ясно нас почує
потойбік живоття.
Ще трохи нахилися,
ще трохи перебудь —
і присмерком світися
торосами огудь.
На чолопочку сяйва
як макова зернина
у Господа питає
просвітлої години.
- Наступний вірш → Василь Стус – Трагічна – радість
- Попередній вірш → Василь Стус – Мій добрий янголе, коли вгорі
(Оцінок ще немає)