І оступила душу ніч безмежна.
Борня із нею марна, а втекти
у сон — несила. Тож рятує спогад,
четвертувати прагнучи мій дух.
З усіх кутків він переходить в наступ
і пімсти прагне і кричить: тепер
ти не відбудешся, лиш серце здерте
на стожалінь палючих шпичаках.
Аж ти заходиш — і бліда, і гнівна
і деспотичні сіючи підбори,
затягуєш круг мене смертний зашморг
любові, начування і жалю.
І ось — воно! Неначе стовп пекельний.
- Наступний вірш → Василь Стус – А ти стоїш. І закут мій грубезний
- Попередній вірш → Василь Стус – Ходім, допоки сонце ще за хмару
(Оцінок ще немає)