Отак собі й живу, позбулий часоплину,
і рідну Україну не кличу не зову.
В невільницьких шляхах відмарилось поволі,
вже не шумлять тополі у мене в головах.
І рідний Київ мій у золото гучливе
не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,
медяні гуки бань стар-княжої Софії
не оживлять надії і чару повертань.
Отак собі й живу, неначе лист опалий,
лиш місяць гострожалий насуплює брову.
Таке твоє життя і просте і нехитре,
кульбабою на вітрі під буряне виття.
Та рідний син біжить — пустився з крутояру
на радість і на кару — аж вся земля дрижить.
Оце ти й є, моя дружина і вітчизна,
і трунок і трутизна, і смертна течія.
- Наступний вірш → Василь Стус – Той ранок, мов софіїне крило
- Попередній вірш → Василь Стус – За сном не чув я
(Оцінок ще немає)