Отак і жив: любив — як пив
од джерела, купався в щасті,
та грім громохкий прогримів —
і навалилися напасті.
І світ заліззям облягло,
вселенська ніч ташує шатра,
циганський піт укрив чоло,
циганський дим годує ватра.
Довкола сопки і хрести,
людські кістки біліють щедро,
од божевілля й німоти
малесенький рятує бедрик.
І що ти скажеш, Колимо,
що мовиш ти, іване-чаю?
Квадратним строєм ідемо,
цвинтарне сяйво нас вінчає.
Як вигорбатів суходіл,
довкола — скрем’янілі зойки,
постигли обрії безокі,
ми в падолі живих могил.
- Наступний вірш → Василь Стус – Це туга
- Попередній вірш → Василь Стус – І не розмерз
(Оцінок ще немає)