Отака мені рахуба:
рік почався по-старому.
Коли тут не вріжу дуба,
то поверну ще додому.
Геть гніздо розпотрошили,
наскрізь душу обшукали,
повисотували жили,
серце жаром обіклали.
Не побачу вже ні доми,
ні дружини, ні синочка.
Вирушай у невідоме,
що злетіло, як з кілочка.
І урвалася дорога,
і оббився я на силі,
місця не знайду живого
на замученому тілі.
Отака мені рахуба,
так гріхи чужі покутуй.
Дай-но боже, вріжу дуба
і забуду геть про скруту.
Хоч обмерлий світ широкий
хай небіжчика пригорне.
Хай там щастя і мороки
перепустять через жорна.
І залишиться по тобі
тільки пагорб, геть опалий,
тільки згадка без жалоби,
тільки спогад гострожалий.
- Наступний вірш → Василь Стус – Гориш? – Гори!
- Попередній вірш → Василь Стус – Їм для конання мало і століть
(Оцінок ще немає)