Отож, мені наснилася вода
і дуже чорна, як вода пекельна,
вона стікала з клекотом в ущелину,
де гримотіла радісна біда.
Я довго вис, неначе ріс угору,
підносився, ширяв і довго опадав,
поки в ногах своїх уздрів потвору —
не розберу — то кобра чи удав?
Де вись моя? І де останній низ мій?
Як відпадає од ступні земля
і утікає в світ забутих візій,
в світ, що мене од неба віддаля.
І вигостріле серце, дуже жальне,
танцює в грудях, наче поплавець.
Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна.
Який ти довгий, мій прямий кінець.
Отож, лечу. Внизу вода вирує
і запинає небо угорі,
а межи ними владарює грім,
де раптом заяріло три зорі.
Котра із них на мій кінець пантрує?
- Наступний вірш → Василь Стус – Ет!
- Попередній вірш → Василь Стус – Ой, коли б то та не скраю прірви
(Оцінок ще немає)