Пахло весною і прілою глицею,
пахла галявина, геть одвологла,
пахло губами твоїми гіркими,
пахло розлукою передчуття.
Тихо ми входили в досвіток шарий,
не спам’ятавшись од віщої ночі.
Куталась ти у лисичий свій комір,
кутався я у дитинячий стид.
Ніч приховала гріхи наші перші,
ти вибачала мене, вибачала,
ти прилучала мене, прилучала
до таємниці розкошів-смертей.
Краще померти, бо, мабуть, нічого
більше не буде. Померти, померти,
щоб не відчути страшного вертання
в спогад яви і майбутнє журби.
Димом тягнуло з долини. Світанок
брів навпростець — через пні і колоди
йшли ми світ за очі. Вітер зірвався
і загудів чотирма голосами,
листя змітаючи з чорної стежки.
Тільки бо грішний про святощі знає,
тільки бо грішному стати святим,
тільки межу заступивши, відчуєш,
тільки упавши, пізнаєш себе.
