Василь Стус – Перед тобою незбагненний світ: Вірш

Перед тобою незбагненний світ,
синочку мій, моя пахуча кришко!
Твій тато обертається на міт,
кудись у безвість вирушає пішки.
І холодно, і сумно — сам-на-сам
без віри, що до тебе ще надійде
і почезає. Поки сонце зійде,
то може очі виїсти роса.
Ти пам’ятаєш — я тобі казав:
повіки не вмирають справжні люди,
бо хто родився для добра, той буде
до смерті кудлитись, немов гроза
над білим світом. По дощах і бурях,
по смерках, і обмовах, і смертях
він виторує найкоротший шлях
до радості — із горя та зажури
на ясен день. А ти благовістуй,
благовістуй мене своїм чеканням,
моя пшенична кришечко. Кохання
моє маленьке, спогадом частуй,
видінням, щебетом, словами, сміхом,
ще й ручками рожевими тріпни
і чорну смерть мою перепини,
і одведи од мене люте лихо.
Ти знаєш, я їй-богу, аж боюсь
подумати: як стрінуся з тобою.
Пощо, татко, не грався ти зі мною,
де ти так довго був? Що, як заллюсь
зрадливою сльозою? Як, безсилий,
тобі скажу про незбагненний світ,
криваві сльози та кривавий піт,
де не одного з нас вже смерть скосила.
А ми ступаєм далі — кумельгом,
то пагорби, то падоли, то вирви.
Що ми занадто щедрі, надто щирі
щоб не періщило нас батогом.
Тоді чого ж ти світу не зробив
хоч трохи кращого? Тоді для чого
на білий світ мене ти спородив,
як радості утрачено дорогу?
Що я скажу? Як страшно повідати!
Душа не своїм голосом кричить.
Аби — любити. І — аби страждати.
Так я скажу. І син мене простить.