І під ногами колючки,
провалля, сопки і лучки,
і голубиця й іван-чай,
і спогад. Радість і одчай.
Йду самотою по горбах
іще живий і не зачах,
і не зачахну — ані-ні,
от тільки серце ув огні.
Тож і біліє голова,
і скоро вижовкне трава,
і знову сопка спалахне,
як килим, стишеним огнем.
І думав думу я малу:
світ обернеться на золу.
А що лишається по нас —
що в душу заронив Тарас.
- Наступний вірш → Василь Стус – На третій поверх – наче в вічність
- Попередній вірш → Василь Стус – І чебрецевий степ
(Оцінок ще немає)