На трояндах бринять бруньки,
повесняні — гримлять струмки,
та збігають мої роки
самотою.
Яблуневий квітує цвіт,
майовий закипає світ —
за тобою ж згубився слід,
мій коханий.
І тепер я сама-одна
і блукаю, мов ніч, сумна.
Тільки ходить якась мана
за плечима.
Тільки смеркне — синочок спить,
і душа, ніби жар, горить,
ніби хтось в головах стоїть
наді мною.
Де не гляну — все ти стоїш,
де не стану — в мій слід зориш
і шепочеш: дарма, облиш,
бо не діждеш.
Переддосвітній крик лелек —
із далеких летять далек,
а мені білий світ померк
за тобою.
Повернися, коханий мій,
і на грудях мене пригрій,
хоч сльозою весь світ залий —
задаремно.
Бо відколи із передзим
накотився гримучий грім,
і клубочиться сивий дим
у безодню.
- Наступний вірш → Василь Стус – Сосна із ночі випливе, мов згадка
- Попередній вірш → Василь Стус – Оступить туга ненажерна
(Оцінок ще немає)