Планета серця, трагедійний зал
опукою підноситься в узвишшя.
Продертий розпач так його колише,
немов біди тисячолітній шквал.
Хоч вись разить зухвалих наповал,
та порив нас відроджує і кличе
перелітати смертне узграниччя,
аби в пекельний вечора опал
крилом сягнути — в лоно самоспалень
до молодих і радісних офір.
Хай буде в серці злагода і мир,
бо ж ти господніх був забаг скрижалей.
Вгорі лунає галактичний рокіт.
Туди нас біди піднесуть високі.
І причастися тремола світів
уводнотон із мідною сурмою,
що здалини програла за тобою
в сто спогадів, проклять, і сліз, і снів.
То ж ти — повище себе стань. Над долі
залізний знак. Над себе і над світ,
передовірившись своїй сваволі,
котра одна кермує наш політ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Росте гора, і доли утікають
- Попередній вірш → Василь Стус – Горить гора
(Оцінок ще немає)