По кому — подзвін? А по нас.
По кому — дощ? І ніч по кому?
По нас. І капає за комір
із верхньої полиці час.
О втрати розуму й душі!
Хто вловить світ єдиним ротом,
який спотворила скорбота?
Даремне,— сам себе оговтуй
(Хіба ж самого не достоту?).
О втрати розуму й душі!
Зелені втрати! Жовто-жовто.
На старість — сам себе оговтуй,
здавай зелені рубежі.
Стікає вік. І час тече,
немов пісок в осклілім горлі,
і ти, осклілий, сам у горі.
Один — у горі. І рече
до тебе Той, хто був тобою,
а нині підсусідком став:
“Як важко жити між ослав
і між собою і добою
відчути накол, що росте
і здатен душу засьорбнути,
і ані жодної покути,
і ще глухонімує степ,
в’юнкий, як жгут. Аж стане страшно,
так важко висохлим очам!
А поки не ущухне гам
шепчу беззубим ротом: “Даждь нам”.
