Поет — мов дзвін, акумулятор тиші,
він гомоном виповнюється плавно,
як крапля меду, гук його державний
спадає благодатно з-під узвиш.
Ширяє лотоками німоти
жадання — безголосе й безтелесе,
допоки крила випростає меса,
щоб випурхнути з теміні в світи.
Неначе дзвін — поезія. Гуде
і самонаростає аж до повні,
жадання улягаються гріховні,
і стеблами молитви обрій жде,
що перейде крізь страстотерпця тіні
пророк, свого цураючись лиця,
в передчуванні віщого кінця
самоофіри й самовоскресіння.
- Наступний вірш → Василь Стус – Задивляйся в пітьму
- Попередній вірш → Василь Стус – Вологі зорі дивляться згори
(Оцінок ще немає)