Поглянув у німе вікно,
де недоречні ґрати.
Небесна вищ пойнята сном —
ледь почало світати.
І рокотали літаки,
мов Божі нарікання,
проносячи мої роки
і ранні сподівання.
О скільки невідомих днів
лягло в моє майбутнє!
І чим ти Бога прогнівив,
мій болю самобутній?
В дві-три вуглини, в кілька зір
ледь тліє телевежа.
Отут звільняються од вір
і більше не належать
собі самим. Отут живуть
життя нерозпочаті
і в вічну вирушають путь,
проламуючи ґрати.
- Наступний вірш → Василь Стус – Як крига, падає навкруг
- Попередній вірш → Василь Стус – Я знав, що світ ховається од мене
(Оцінок ще немає)