Похмурий досвіток чи пітьма дня,
по той бік муру гуркотять машини,
вдивляюсь із живої домовини
туди, де розкошує маячня
моїх далеких недобутих марень
в калейдоскопі радоще-жалів
над вежею стожальної покари,
стрілою давніх і незбутніх снів,
що споєна отруйним соком світла
і мерехтить, мов алкоголь терпінь,
підноситься душа моя розквітла,
запрагла йти у всезнищенну синь.
Яка це ера? І яка пора?
Один, чекавши судної години,
вслухаюсь із живої домовини,
як галасує щедра дітвора.
- Наступний вірш → Василь Стус – Слово (Оте хистке)
- Попередній вірш → Василь Стус – Коли ти за шелом’янем
(Оцінок ще немає)