Порідшала земна тужава твердь,
міський мурашник поточив планету.
Міліцьйонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадуе: іще існує світ,
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.
- Наступний вірш → Василь Стус – Мені здається, що живу не я
- Попередній вірш → Василь Стус – Біля метро “Хрещатик”
(Оцінок ще немає)