Порожньосердий вибільшився світ,
мов простору запрагло німування —
і усміх твій — немов передконання,
прорвавши знагла обшир існування —
справіку вічний дикий живопліт.
Ходу він напростовує востаннє
на чорний щовб, де в’яне зелен-цвіт.
- Наступний вірш → Василь Стус – Жорстока стелиться дорога
- Попередній вірш → Василь Стус – Як соняшник – уже чорнявий
(Оцінок ще немає)