Пощо ждання? Та сама порожнеча,
що і була, і буде — заки й світ
(один — заповідався, як предтеча,
але нестерпний ошукав зеніт).
І серце, неоговтане до смерти,
чекатиме чогось спередодня.
А ну, зізнайся, чи спостиг тепер ти
той шлях — повз себе, в безвість, навмання.
Чия — не знаю — довга тінь журлива
притьмом, настирна, в слід ступає мій.
Об пруття ґрат весняна б’ється злива
мій чорний сон турбує гробовий.
- Наступний вірш → Василь Стус – Весняні стугонять вітри
- Попередній вірш → Василь Стус – Цей вулій полишав бджолиний рій
(Оцінок ще немає)