Постигла кров у жилах, навіть сон —
камінний, а тремтить, як свічка в вітрі.
Прокинься. Із чола неспокій витри
і відведи долонею прокльон.
Приснилося, немов твоя межа
геть навпіл душу всю промежувала
і те, що не жило, а доживало,
раптово народила з-під ножа.
А далі, за кривавою межею,
пів твого світу вже цвіте, мов мак,
а ти все позираєш, неборак,
за тим, що називалося твоєю
святою суттю, а тепер стоїть,
ховаючись у тінь чужого болю:
мовляв, іще пожди — пожди недолю —
ще ж суть твоя, мов вискалка, блищить
на прісних водах. Серце скрижаніле
згорнуло пелюстки, сховало в смерть,
що бігла по слідах і не добігла.
Лише досада залила ущерть
душі твоєї білу філіжанку,
в якої пооббивано краї.
В яскиню сну не зайде ніч-коханка:
неславою застрашено її.
- Наступний вірш → Василь Стус – Погорою, а потім пониззям
- Попередній вірш → Василь Стус – Ми радо полишаєм власні гнізда
(Оцінок ще немає)