Повите димом давнього страждання,
те, що було тобою, стало сном,
твердим і кристалічним, ніби сіль.
Отак нагорня проповідь каміння
вергає вниз. І в вічності падінь
усі сто горл його заполонило
оглохле і осліпле каяття.
Він тратить грань за гранню, щоб смиренно
хилити долу страдницьке чоло.
Уклін його на поцілунок схожий.
Естетика страждання. Німота.
О без’язикий і безмозкий біль!
Як селезінка хорої лошиці
чи калатайло мертвого вола!
Під панцирем терпіння ти холонеш
земною магмою, пекельний Марку.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ти далека, як світ
- Попередній вірш → Василь Стус – Що тебе клясти, моя недоле
(Оцінок ще немає)