Повернений до себе всім єством —
усім єством повернений до себе,
Я шепочу синочкові: не треба,
горобчику. У мене за столом
так тихо буде, добре, так ласкаво
примеркле світло кутатиме в сон,
із моїх уст ані один прокльон
на вимовклу голівку золотаву
не упаде. Ні мати, ані син
їй-богу ж, ані-ні не завинили.
А тільки так: опав раптовий сплін,
і зарипіли омертвілі сили.
І стало думатись отак: пощо
я, вирісши приблудою, новому
приблуді приберіг ледачу втому,
щоб так мовчати і кричати щоб.
Сідай, малий, посидимо удвох,
а то покличемо до себе й маму,
і вже утрьох розробимо програму,
якої вистачить на багатьох.
Сідай, малий, посидимо удвох
і в неї влізем, як у темний льох.
Сідай, малий, не потурай, коли
я плакатиму. То за мене плаче
неначе я помер, а хтось неначе
із пересердя люльку запалив
і каже: відбрикало одоробло,
йому кола на голові теши,
а він своєї.
- Наступний вірш → Василь Стус – Бо наді мною ні зірок, ні неба
- Попередній вірш → Василь Стус – Чуття вагітності
(Оцінок ще немає)