Василь Стус – Повернувшись обличчям до неба: Вірш

Повернувшись обличчям до неба,
помирає солдат. Гримить
канонада з правого берега,
важко проорює межі
поміж життям і смертю.
Скільки неба над головою!
Його не заповниш гуркотом,
не скоро зотліють хмари
і навіть тобі
не зразу померти.
Уперлась дорога в обрій.
Перепочинь.
Тобі вже шляхів не лічить:
шляхи залягають впоперек.
Над степом снують вітри
палахкотіючих ватрищ
сиві кросна, як коси
скорбної матері.
Рідний край перед тебе став.
Дивиться очима коханої:
— Підведись, — шерхотять уста, —
я твої перемию рани.
Губи скривлено: — Підведись.
То до тебе з Поділля, рідна,
не достало сили звестись.
Поле кулями все розвідано.
Сонце в мінному полі! Глянь —
вечір весь підпливає кров’ю,
українська двигтить земля,
зрита зненавистю й любов’ю.
Повернувшись обличчям до неба,
помирає солдат. Гримить.
До Дніпра нахилившись креном,
спраглий край в головах горить.
Застилає очі китайкою,
та небо підводить: — Слава-а!
І солдат ув останню атаку
піднімається з лавами.