Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених,
здолай стонадцять моторошних бід,
крізь сотні мурів, перетинок, стін,
крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну
лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл,
вогнем пойнятих, ніби дресирований
плямистий ягуар, а все ж долання
останніх меж — не краща із наук.
Коли ти в світі місця не зогрієш
і не навчишся мовити: отут,
отут, лише отут, смертельно ставши —
твоя твердиня, гражда є твоя.
Хай звідти ваблять чорних сто дверей,
сто тьмяних душ із себе викликають
твої подоби збратані — прости їм
одвагу ошуканств. І не спіши
позаздрити… Пройти крізь сто дверей,
плечем не дотикаючись, зуміти
щонайкоротшу стежку віднайти,
до лабіринту схожу — то над силу
і над терпіння нам.
Дарма, життя,
ти вергаєш на мене смертні смерчі,
аби в лещатах мій здушити дух.
Напівосліплий, я не стану збоку
і не побачу легковажний смисл
високої трагедії. Мій Боже,
даруй мені останнє з святотатств.
- Наступний вірш → Василь Стус – Пожухле листя опадає з віт
- Попередній вірш → Василь Стус – Срібліє березневий ліс
(Оцінок ще немає)