Просторить крила падолист
рвучкий і дужий, розплаталий
на обакрай, і світ нездалий,
відшукує востаннє хист,
аби в інакшому одінні,
уже зболілому, ввійти
у мерехкі і жальні тіні
під пасмугами самоти.
Гуде борвій і крони гне,
і тяжко нагинає хмари,
і вже тобі немає пари,
з ким римувати серця вдари,
у грудях зайнялись пожари,
і вже недоля не мине —
вона тобі пристачить кари,
а на розпутті — геть майне.
Ступай сіромо — геть за обрій,
за частоколи тайгові,
останній лік іде недобрий
і тлумить душі, ледь живі.
- Наступний вірш → Василь Стус – Остерігаю – рідний гаю мій
- Попередній вірш → Василь Стус – Як шипшини листок
(Оцінок ще немає)