Василь Стус – Прозираю тебе, прозираю тебе: Вірш

Прозираю тебе, прозираю тебе —
крізь журбу і горби, і дощі, і тумани
чую голос твій тихий, долоні духмяні
(а Харон — сів на весла — щосили гребе).
О наближся, о швидше, о свічко, яво,
не згуби свого полум’я десь по дорозі.
Ти стоїш понад краєм — в високій тривозі,
ненадивлена оком моїм, удово.
Хиже світиться світло — і в тіні взяло
твоє довге прогінне обжурене тіло.
Приглядаюсь — під серцем мені заболіло
і забило, з грудей моїх б’є джерело.
Зупинися мені, зупинися мені —
хоч і там, аж на рідній моїй чужині,
хоч і там, де ні голосу твого не чую,
а синок наш колишеться, ніби гілля,
надбігає, збігає, збігає здаля.
О звістуй же мені, як тобі я звістую.