Припнуто човен, а вода струмує,
і сидячи в старезному човні,
дивись, як має осінь на вогні,
і як діброва свій покон святкує.
І розгубись у вирі струмувань,
згубивши берег свій, віддавшись світу.
Горить стерня, де половіло жито,
о вересню, теребище смеркань!
Отак посиджу в довгій самоті,
над вудкою схилившись. Надвечір’я
запалить крижнів вигублені пір’я,
щоб ти не заблудився в цім житті.
- Наступний вірш → Василь Стус – Упали роси на зелені вруна
- Попередній вірш → Василь Стус – Чотири вітри полощуть душу
(Оцінок ще немає)