Привиділось: гула оглохла темінь.
І прямо в ніч — з усіх важких коліс
циклопом однооким увігнався
засапаний, як чорт, локомотив.
Зніміло серце: колії лякливі
ураз метнули врозтіч — хто куди,
з-під тягаря, пручаючись, як змії,
урозтіч — колії. А тендер б’є,
а топка гоготить, а темінь стогне,
а серце заніміло, а тендер б’є,
а машиніст — пов’язка аж на очі —
осатанів од вибуху петард.
А тендер б’є, а колії зміїно
ледь вилізли на горб, уже цвітуть
цвинтарним мерехтом, як спалах, плавним,
він зорі обертає на медуз.
А тендер б’є, а шпали на болоті
аж тьохкають, чіпляючись за хвіст
лискучих линв, а потім, ніби жаби,
надсадно кумкають: ледаче горло
ковтає страх, сипкий, як пігулки.
Стоять два чорта — пекло подивляють! —
залізний траверс пекло переріс
і заступає сутінь. Під горбами
закриті семафори на замок.
Та ми — понад закриті семафори.
Здивовані колеса, збиті в лямець,
нахарапуджені на вітрі, аж лящать.
Трава палала, по обидві линви
лискучі леза гострі язики
підносили угору — сновигали
за гуркотом утраченим. Скрипів
порожній тендер. Небо гримотіло.
Ми їхали в майбутню. Червонів
по бережечках сну ставок скипілий,
зривались бульби, як аеростати,
та півні кукурікали вгорі.
Ми ж їхали в майбутнє.
