П’ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця — теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона —
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.
- Наступний вірш → Василь Стус – За шибами туркочуть голуби
- Попередній вірш → Василь Стус – Цей спертий запах смерти, наче спирт
(1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)