Ми радо полишаєм власні гнізда
і, випускаючи бажання в лет,
все квапимось до самопочезання,
мов шлях од себе — справжній для душі.
А десь покинуте гніздо чорніє,
як перший прогріх волі, цятка болю, —
і найчистішого — увіч нам світить,
на відстані розпечена, мов жар.
О це протистояння напівдуш —
цих двох кавалків серця, що надію
все не доточать спогадом, а спогад
зі сподіванням в’яжуть уводно!
Рознапрямкована глуха душе!
Затиснутій минулим і майбутнім,
тобі ані знайтись, ні загубитись —
ти мого тіла яро-чорна тінь.
Летиш на відстані од мене, вабиш
подобою святого мого лиха,
перед яким в блаженному знесиллі
ти колінкуєш, ніби вічний раб:
ніяк не виблагаєш поєднання
душі із тілом, радості — з журбою,
життя зі смертю, неба із землею,
тебе на безголів’я світ несе
ошуканим твоїм бажанням власним.
Чи ти ж ще чуєш прикорні свої?
- Наступний вірш → Василь Стус – Смерть розлетілася на друзки
- Попередній вірш → Василь Стус – І як віддячу я перу
(Оцінок ще немає)