Устає і волає
До ранку, до сонця, до світла.
Пливуть над рікою
Розгойдані зшуми нічні.
Немовби примари,
Як дзвони важкі вечорові,
Холодні і довгі.
Мов тіні, хвилини сумні
Стоять біля мене,
І томиться серце студене,
Шипить і диміє,
Мов грозами спалений дуб.
Жадане — наближся,
Утрачене — знов озовися!
Хоч спомином-згадкою
Ледь доторкнися
До мого чола,
До обличчя,
До губ.
- Наступний вірш → Василь Стус – Проходьте в хату, гості випадкові
- Попередній вірш → Василь Стус – Мистецтва він не знав
(Оцінок ще немає)