Росте гора, і доли утікають,
і небо ближчає, і зорі все колючіші.
Відвирували сині водограї,
і відспівали придніпрові кручі.
Росте гора і репається діл,
та тягнеться дорога за ногами.
Нарешті — скоро стрінуся з богами;
ти там, причале мій. І там — приділ.
Ввійду в сузір’я, назване ім’ям
суворого товариша і друга.
Загомонить тоді уся округа,
лиш я себе нікому не віддам.
Лише землі. Одній. І — тільки їй.
І їй. І тільки. Цій землі коханій,
котра не любить, не завдавши рани —
смертельної, глибокої…
- Наступний вірш → Василь Стус – Скалком світла і кристалом болю
- Попередній вірш → Василь Стус – Зринув дощ – і серце захмеліло
(Оцінок ще немає)