Василь Стус – Рояль над морем: Вірш

О, як він силився — мовчати!
Він од натуги аж лиснів.
О, як він силився — кричати
у пару рук, у пару див.
Двох рук — дитиняче-дівочих —
як двох печалей молодих.
До днів, радіннями доточених,
весною за живе задітих!
Запрагле сонце над роялем…
Роями — карі промінці…
Широкогрудим синьокраєм
сухі, аж дзвонні, камінці —
у моря викрадена рінь,
геть вицілувана до краю.
Стрясаю з серця добрий грім.
Над травнем — іскроперим раєм –
провис розіп’ятою тінню,
морським. Рибальським. Громовим.
І усміхається усім
світам. Освідчуюся гнівом
трсмтливо-радісним, тугим,
мов горизонт, нап’ятий вповні
грудним риданням весно-повені,
та гасне гомін гострим гіллям.
Освідчуюсь губами хвиль,
своїми шерхлими губами,
освідчуюся барабанами
бруньок, розтріслих од зусиль.
Сміється сонце на воді,
і морс — як натужне рвіння…
Весна — на кручі. Породіллею.
І пара рук, од сонця синіх,
вишневим гіллям — сизуватим,
аж карокорим —
струн торкне
і світ прорветься білоцвітом,
до болю стислим…