Рясним букетом білого бузку,
зарошеним у радість, син наснився.
І в вічності я вперше означився,
тримавши ручку, гілочку хистку.
А він сміється. Він сміється радо,
для мене прохиляючи світи —
душі моєї сховане свічадо,
мов спалах щирості і чистоти —
або господнє всевидюще око —
замиготіло раптом з глибини.
І я збагнув, що вік прожив, нівроку,
неначе дивні перебачив сни.
І я збагнув, що тільки ліпота
і тільки біле сяєво дитини
наповнить вічністю мої хвилини,
котрим байдуже: падь чи висота.
- Наступний вірш → Василь Стус – Рушай убік, де справжній край душі
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти, наче Богородиця
(Оцінок ще немає)